Авдіївський ліцей Понорницької селищної ради

Стаття на тему: «Мовна стійкість – запорука збереження Української держави»

Із 47 відпущених Богом років, більше, ніж половину життя Тарас Шевченко прожив на чужині – у російськомовному середовищі, але рідної мови не лише не забув, а переймався її «нелегкою долею».

Так, у передмові до невиданого «Кобзаря» 1847 року він писав: «Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі – всі друкують, а в нас – анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви, братія мої? Може, злякались нашестя іноплемінних журналістів? Не бійтеся, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московськи не пишемо?.. Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слов’ян. Але, братія, не вдавайтеся в тугу, а молітесь Богу і работайте розумно во ім’я матері нашої України безталанної».

Рідна мова для Тараса Шевченка була не просто мовою спілкування, не тільки для написання геніальних творів. Вона для нього стала мовою-зброєю, за допомогою якої він розповідав про скривджених українців, закликаючи їх до боротьби з гнобителями.

Шевченко прожив нелегке життя, хоч міг би покращити його (йому пропонували забути мову «малоросів», натякаючи на щедру грошову винагороду), але він не став прислужником російської імперії. Як написав Анатолій Луначарський: «Шевченко закоханий у красу української мови, у її словесну розкіш, чудову співучість, невичерпний гумор».

Своїм землякам, які запродувалися «жидові, німоті», Шевченко предрікав, що чекає на них і на всю знедолену Україну.

… Кайданами міняються
Правдою торгують.
І господа зневажають, людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають, а що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!

І ми побачили ці «жнива». Варто згадати б Валуєвський циркуляр 1863 року, щоб зрозуміти, наскільки твердим був намір знищити так зване «малоруське наріччя». З історії відомо, що розвиток української науки та освіти, друкування книжок тоді опинилося під загрозою.

Наступні роки не принесли полегшення, наприклад, сумнозвісний Емський указ так само передбачав суворі покарання щодо українських діячів-патріотів.

Радянська тоталітарна машина також нічого доброго нам не принесла. 30-ті роки ХХ століття відомі жорстокими репресіями, спрямованими проти національної інтелігенції. Варто пригадати, що в урочищі Сандармах у далекі Карелії в 1937 році з 27 жовтня по 4 листопада відбулася одна з найбільших каральних операцій НКВС. Протягом пяти ночей розстріляли 1111 в’язнів, серед яких були поети-неокласики Микола Зеров та Павло Филипович, президент ВАПЛІТЕ Михайло Яловий, драматург Микола Куліш, творець українського модерного театру Лесь Курбас. Про таке ніколи не можна забувати! Це меседж усім наступним поколінням.

Скільки життів покладено на те, щоб українське слово вільно звучало у Львові та Луканську, у Києві і Донецьку, в Одесі й Харкові!

Проте сьогодні в Україні мовна проблема є однією з найактуальніших. На перший погляд, це дивно чути, адже єдиною державною мовою давно проголошена українська мова. Про це свідчить стаття 10 Конституції України. Щодо інших мов національних меншин, які проживають на території України, то їм Конституція України гарантує вільний розвиток. Однак проблема функціонування української мови чомусь досі не зникає. З цього приводу писала Ліна Костенко:

Сім’я вже вольна і нова.
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б і вмерла вже не раз,
Та все питає, і на смертнім ложі, –
А де ж те Слово, що його Тарас
Коло людей поставив на сторожі?!

Для державного захисту й підтримки національної мови потрібні не програми, які, на жаль, залишаються переважно деклараціями, не обовязковими до виконання, а закони, аналогічні тим, які в 1990-х роках ухвалили країни Балтії, Польща, Чехія та інші.

Якби ми тоді у 90-му, коли ухвалили Декларацію про державний суверенітет, зробили так, як сусідні країни, сьогодні «не плакали б діти, не журилась мати».

У нас іде війна, якій ні кінця ні краю очільник Кремля привів свої війська на нашу територію визволяти свій народ тільки тому, що він російськомовний.

Очільник Білорусі нещодавно заявив, що буде допомагати росії чинити опір, оскільки в Україні є багато білорусів.

Представники Угорщини не підтримують мовний закон, оскільки частина Закарпаття спілкується угорською мовою.

Сьогодні ми, як ніколи, маємо стати на захист української мови, довести всім, а особливо собі (бо держава починається з мене), що мова – найцінніший скарб, який ми повинні берегти, бо без мови немає нації. Іван Огієнко писав: «… А коли є окрема мова, то є й окремий народ». Щоб захистити свою мову, потрібно виробити навики мовної стійкості. Мовна стійкість – це ключова риса національної особливості.

Мовна стійкість, за лінгвістичним словником, – це намір та поведінка особистості чи групи людей, спрямовані на послідовне, непохитне користування в щоденному спілкуванні певною мовою чи мовними засобами незалежно від співрозмовника.

Одним з найпершим це поняття досліджував український соціолінгвіст Орест Ткаченко, доповнивши ним поняття «мовної стабільності», що характеризує стан мови. За його словами, втративши свою мовну стабільність, народ завдяки мовній стійкості може поступово повернутий свою мовну стабільність, навіть зміцнити її. Втративши мовну стабільність і не маючи або не виробивши мовної стійкості, народ може втратити навіть найстабільнішу і найвпливовішу, найпоширенішу свого часу у світі мову, про що свідчать долі таких колись поширених світових мов, як давньоєгипетська, аккадська, шумерська, хетська, що стали мертвими і тепер відомі лише з пам’яток.

У 2019 році на центральній площі російського Іжевська скоїв акт самоспалення і загинув відомий удмуртський вчений Альберт Разін, який був професором Удмуртського університету і боровся за збереження удмуртської мови – однієї з десяти мов національних меншин Російської Федерації, які вмирають. Ліна Костенко писала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку в них забирають мову».

Варто згадати Білорусію, яка прийняла закон про двомовність. Цей закон привів до того, що білоруська мова була виштовхнута на узбіччя культурного простору. І сьогодні білоруською мовою користується десь приблизно 1,5-2 відсотки населення.

На думку Ореста Ткаченка, основні джерела, які живлять мовну стійкість:

• Національна традиція
• Національна свідомість та солідарність
• Національна культура
• Національний мир і співробітництво з іншими народами.

Стійкість до вживання української мови називають україномовною стійкістю.

Деякі дослідження виявлять занизький рівень мовної стійкості українців порівняно з російськомовним населенням України, що, відповідно загрожує українській мові зникненням. Звичайно, прогнози невтішні, але як писав Шевченко: «… Не вдавайтеся в тугу!».

Сьогодні кожен має себе позиціонувати, і ідентифікувати як українець, в якого хочуть забрати не тільки свою територію, а й власну мову, яка здобута кров’ю предків і яка здобувається сьогодні нашими воїнами-захисниками у запеклих боях.

Звичайно, сьогодні відкривається все більше українських шкіл, процвітає вітчизняне книгодрукування, проводяться численні конкурси знавців рідного слова. Проте цього замало.

Для остаточного підвищення мовної стійкості у нашої молоді потрібно випускати якнайбільше україномовної преси, транслювати україномовні фільми, розвивати українську естраду. І тоді до рідного слова потягнеться молодь з усіх регіонів нашої держави. І тоді українську мову чутимемо не лише в теленовинах, але й на вулицях, у транспорті, у школах і вузах.

Українська мова потрібна нам усім для того, щоб нагадати собі, що наші предки вистраждали, вибороли право нашого народу на власну мову.

Стаття (завантажити)